Дурні пташечки (Правдива історія однієї дівчини з Луганська)

 Тоді я в Луганську жила, як почалось все: стрілянина, бомбардування. Всі дні й ночі наче зливались в одне ціле, тоді ніколи було слідкувати за часом. Не те, щоб страшно, але самі розумієте — війна трішки відволікає від звичних справ.

Щоправда один день виділився з «сірих буднів». Ми з сім’єю вже третій день сиділи в підвалі, ховалися від куль. Облаштували ми його непогано, знесли вниз кілька диванів і стіл, а свічки й гасові лампи робили підвал ну дуже затишним. Дні проводили за грою в монополію. Я ніразу не вигравала, а от дідусь мій, хоч і хірург, але розробляв економічні стратегії краще, від нас усіх. А вечорами я грала на саксофоні під акомпонемент куль і снарядів. Мені взагалі-то більше подобається симфонія саксофона і морських хвиль, але й в цьому щось було.

Загалом все йшло не погано. Але дуже вже хотілось змити з себе бруд і щоб волосся пахло ромашковим шампунем, а не гасом. Тому вирішила йти в душ. Води в крані не було, але от в літньому душі надворі стояла повна бочка. І той факт, що душова кабіна зроблена з тонкої фанери, тоді мене мало хвилював. Тільки-но тепла вода торкнулась шкіри, я одразу почала посміхатися, а галас війни заглушив Луї Армстронг,  що співав «What a wonderful world» в моїй голові. Не знаю навіть скільки пройшло часу — я просто стояла і дивилась на пташок витатуюваних на моєму зап’ясті, як краплі води відскакують від шкіри на стінки душу. Далі все сталося дуже швидко: кілька дірок у фанері з’явились майже одночасно, я впала на коліна, вуха заклав пронизливий свист, Луї замовк.

Куля рикошетом влучила прямо в тату. Я підвелась – волосся в крові, руки в крові — досить вражаючий контраст, білосніжна шкіра й червона-червона кров, але про це я думала вже наступного дня. На мокру шкіру я швидко одягнула довгу сорочку, рушником притиснула рану на зап’ясті і побігла до підвалу. Мало не зомліла від болю дорогою туди. Як тільки дідусь побачив закривавлений рушник, одразу наказав мені сісти і закусити його зубами. Із шухляди у столі він дістав хірургічні щипці і спирт. Він зазирнув мені в очі і запитав: «Ти готова?»,  я заперечно похитала головою. Дідусь не звернув на це уваги і вже обробляв зап’ястя спиртом. Ось тоді я зомліла.

Оговталась я лише за кілька хвилин, коли дідусь вже зашивав рану, а куля лежала на столі. То був страшний і напружений день, але у всьому є свої плюси: волосся в мене пахло ромашками,  а на зап’ясті замість тату з’явився дуже витончений шрам...