Релігія
07:25, 12 липня 2019 р.
12 липня - день святих апостолів Петра і Павла
Релігія
Фото: Апостоли Петро та Павло
Саме вони зіграли вирішальну і найбільшу роль в утвердженні і поширенні віри Христової.
Підходить до завершення піст, встановлений на честь апостолів Петра і Павла. Це єдиний піст, встановлений не в честь Господа нашого Ісуса Христа або Його Матері, а в честь святих. Звичайно, Петро і Павло не прості святі, прославлені Церквою, вони апостоли - ті, хто несли євангельську звістку і просвіщали народи, повідомляє "СПЖ".
Якщо говорити про місіонерську місію апостолів, хоч це і звучить як тавтологія, то необхідно пам'ятати: це була проповідь Христа в середовищі правовірних іудеїв і закоренілих язичників. І дуже важко сказати, що було легше, а що важче.
Народ єврейський чекав месію... Очікування затяглося на багато років, що перетворилися в століття. Це болісне очікування особливо болючим стало перед самим народженням Христа: іудеї остаточно підкорені Римом, втрачена самостійність. Усвідомлення цього завдавало ще більшу біль, разом з усвідомленням своєї богообраності: бути богообраним народом і перебувати у диких варварів, язичників в рабстві! Не мати власної держави, платити данину і поклонятися римському імператору як божеству? Все це стало тією останньою краплею, не просто переповнила чашу терпіння іудеїв, воно змінило кардинально сенс очікування. Тепер очікували Царя Іудейського, здатного взяти владу в свої руки, управляти державою, підкорити Рим: словом, очікувалося все те, що тішить гординю людську, і зовсім забулося про сенсі очікування Царя Іудейського, Який піднесе народ Божий...
Народження Христа повністю виконало пророцтва Старого Завіту: все до однієї літери здійснилося. Потім з жахливою точністю почалось здійснювалися Його призначення, і з жахливою незворотністю первосвященики відвертаються від свого Царя: вони не хочуть такого виконання своїх сподівань. А Христос сходить на Голгофу, приймає з їх рук смерть і - Воскресає! Визнати Воскресіння Христа - це визнати власну віроломство і віровідступництво. Звичайно, ніхто з членів Синедріону на таке не піде. Ось в таких умовах треба було апостолам проповідувати Христа серед юдеїв.
Що ж чекало проповідників серед язичників? Безодня беззаконь - з точки зору іудея. Повне невігластво і темрява, розпуста і підступність. Для язичника, особливо римського або грецького, новий бог - це не дивно, новий бог - це цікаво, але тільки в тих межах, поки цей новий бог не стосується якихось життєвих моментів, задоволень, зобов'язань. Поклонитися новому богу? Так запросто! Але і ви будьте ласкаві визнати божественність імператора, його першоверховних. Єдиним плюсом тут стає римське громадянство, яке розв'язує руки, дає свободу пересування на величезних просторах Римської імперії. А в іншому: трохи що не так - і смерть без суду і слідства.
Загроза бути вбитим була однаково сильна як в першому випадку (згадаємо первомученика Стефана, забитого камінням), так і в другому - чого вартий тільки римський Колізей, побачив смерть стількох християн.
Проповідувати Христа в той період було дійсно подвигом. Подвигом мужності, смирення, щирої віри в Бога. Проповідь Христа долала відстані, національні кордони, ламала засади і традиції, змушувала людей засумніватися в самих основах буття і перейти в новий стан: християнство.
Як це давалося і хто за цим стояв?
Апостол Петро (Симон), найближчий учень Христа, той, хто за словом Христа повинен стати каменем, на якому зведеться Церква Христова і сили адові не переможуть її. (Мф. 16, 18-19). Він був поруч з Господом на горі Фавор і бачив своїми очима дивне Преображення Господнє, коли Христос явився своїм учням в силі і славі Господній (Мф. 17). Саме він, Петро, обіцяв ніколи не залишити Господа і саме йому випала гірка чаша пізнати глибину власної малодушності, маловір'я і зради в ніч арешту Христа. Саме йому Господь сказав: «Паси ягнят моїх». Петро був простим рибалкою, він не мав знань в сфері богослов'я, ні вченим. Він мав щиру, чисту душу, він мав серце, готове прийняти і вмістити в себе Сина Божого. Зверніть увагу: більшість апостолів такими і були - простими, неосвіченими людьми, які вірять в Бога. Вони не шукали вигод, які не тлумачили Писання, вони просто бачили і брали те, що бачили: чудеса, проповідь, Воскресіння Христа. Завдяки цьому вони змогли стати тими, хто поніс віру Христову іншим народам.
Фото: Апостол Петро
Зовсім по-іншому йде справа з Павлом (Савлом). Він з багатою іудейської сім'ї, один з видних учнів Гамалиїла, прекрасно освічений фарисей, який прагнув точно виконати всі приписи Закону і все «передання старших». Він юнаків був серед тих, хто зрадив смерті первомученика Стефана - сторожив одяг тих, хто закидав камінням...
Два первоверховних апостола, дві різні долі: простий рибалка і фарисей, єдина схожість - полум'яне горіння сердець. Їх об'єднала віра в Христа, що стала для них долею і призначенням. У різних місцях і по-різному починалися їх життя, але однаково закінчилися: стратою за проповідь Христа. Петро був розіпнутий на Ватиканському пагорбі, а Павло, як римський громадянин, не міг бути так страчений, тому він був обезголовлений за межами Риму.
Фото: Апостол Павло
За переказами Петро і Павло були страчені Нероном в один день в Римі, в 67 році. Думки істориків дуже розходяться з цього приводу: одні вважають, що апостоли були дійсно страчені в один день; інші вважають, що страчені в один день з різницею в рік; існує також думка, що апостоли були страчені в різні дні і різні роки, але з часом християни стали святкувати день пам'яті апостолів Петра і Павла разом, підкреслюючи тим самим особливу важливість їхньої праці в творенні Церкви Христової.
Дійсно тоді сталося чудо. За кілька десятиліть віра Христова (не забуваємо - віра здебільшого рабів і іудеїв) поширилася по всій величезній території Римської імперії. Сталося, по суті, виникнення першої і єдиної на той момент світової релігії: з маленької секти (по сприйняттю фарисеями та іудеями християнства) виросло величезне дерево Церкви Христової. Виросло завдяки подоланню, повторюся, національних, традиційних та інших бар'єрів.
Найважчим був бар'єр між іудеями і язичниками. У середовищі перших християн навіть відбулися розбіжності щодо необхідності обрізання язичників перед хрещенням, що послужило причиною скликання першого Собору Церкви, що отримав назву Апостольського. Жменька учнів Христових перетворилася у Вселенську Церкву.
Але тільки двоє з апостолів удостоїлися називатися первоверховними - Петро і Павло, саме вони зіграли вирішальну і найбільшу роль в утвердженні і поширенні віри Христової.
Один - співтрапезник і учень Христа, інший - гонитель Його учнів. Парадокс в тому, що вони доповнюють один одного, вони разом змогли не просто донести слова Христа іншим народам, вони змогли запалити серця людей вогнем, що горів у їх грудях. Для учнів була спокуса не визнавати Павла, а для Петра була гіркота відступництва. І перший і другий були удостоєні милості Божої, і Петро і Павло змогли усвідомити власну недосконалість і слабкість, на собі відчули глибину батьківської любові. Кожен з них пройшов через випробування, яка приголомшила його вщент і змусила змінитися навік. Неможливо усвідомити ступінь каяття Петра, також неможливо усвідомити жах Павла на дорозі в Дамаск. Саме усвідомлення власної недосконалості і віра в милість Божу допомогли апостолам бути люблячими пастирями для свого новознайденого стада. Їхня віра була тією непереможною зброєю, яке підкорило весь світ.
Пригадуються слова митрополита Антонія Сурозького:
Якщо ми не можемо досягти такої міцної віри, як у апостола Петра, щоб ходити по водах і воскрешати померлих, якщо ми не можемо накопити такої Божественної мудрості, як у апостола Павла, щоб звертати своїми словами тисячі людей до Христу, то постараємося наслідувати їх нелицемірне покаяння і глибоке смирення.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Останні новини
10:14
3 грудня
ТОП новини
Оголошення
live comments feed...
Коментарі