Чому "Кульгавець" Марії Букрій – один із найкращих історичних романів року

Як передати дух епохи, яка від нас віддалена на тисячу років? Як поєднати документальну точність і захопливий сюжет, щоб читач відчув себе свідком великих подій? Відповідь на ці питання дає роман «Кульгавець» Марії Букрій – книга, що отримала премію «Коронація слова» та стала одним із найпомітніших історичних романів року.

Ця книга – не просто історія про князівські інтриги та боротьбу за владу. Це глибоке занурення у світ Київської Русі, де переплелися долі князів і ремісників, християн і язичників, жінок і чоловіків, які шукають свій шлях у час змін. Видана у книгарні РВВ (Запоріжжя), вона вже встигла підкорити читачів, які цінують якісну історичну прозу.

Як працювати з історичним матеріалом, щоб він заговорив живою мовою? Які деталі найважливіші для створення реалістичного світу? Чи можна історію XI століття читати як дзеркало сучасності? Про це та інше ми говоримо з Марією Букрій, авторкою «Кульгавця».

Чому саме XI століття стало центральним у вашій книзі? Чи були інші періоди, які ви розглядали для написання історичного роману?

Усе через Ярослава. Ця історична постать ходить за мною по п’ятах ще зі шкільного віку, вже тоді мене дуже цікавив він як князь і як людина, і та епоха, в якій він жив. Не знаю, чому саме так. Можливо, політична нестабільність України спонукала мене знаходити віддушину в історичному періоді, де все щойно тільки будувалося, де ще не було москалів. Мабуть, було б гарно жити собі тоді, іноді думаю я. Але потім згадую, що були князівські міжусобиці, були печеніги, а також не було усіх тих технологічних зручностей, до яких ми звикли, і мене попускає…

Загалом, мене дуже надихає постать такого державця, як Ярослав: розважного, чесного, далекоглядного, впевненого. Дуже хотілося б, щоб наш політикум брав собі на озброєння ці ідеали.

Як ви працювали над мовою персонажів? Адже в XI столітті розмовна мова була зовсім іншою, ніж сучасна українська.

Насамперед я читала оригінальні тексти – літописи, “Руську правду”, “Слово” Іларіона, графіті на стінах Софії Київської. Я також багато слухала, як говорять люди в громадському транспорті, на вулицях, у селах, намагаючись ловити ті слова, що збереглися з часів Русі. Се дуже захоплива річ, для мене се щось, що змінило моє ставлення до української мови, дало змогу побачити її живою, повнішою за шкільний літературний стандарт. Отож, коли я чула живі давньоруські слова в мові людей, я подумки ставила помітку: можна використовувати. Ще іноді забавлялась, обережно вплітаючи у своє мовлення деякі архаїзми, щоб подивитись на реакцію людей. Що цікаво, за весь час таких забав жодного разу не траплялося такого, аби хтось не зрозумів мене. Тому я маю дещо ірраціональне відчуття, що мова Русі насправді досі жива, просто трансформувалася. І це моя рідна українська мова.

Наскільки складно передати конфлікт між язичницькою та християнською традиціями у художньому тексті, зберігаючи історичну достовірність?

Чесно кажучи, я приділила трохи часу вивченню слов'янського язичництва, та язичництва загалом, і можу сказати, що погани не мали конфлікту “життя і смерті” з християнством. Щоб це розуміти, треба знати основи язичницького світогляду. Для язичника Ісус Христос є просто ще одним богом, єдина претензія могла бути, що це бог грецький, а не місцевий, та навряд чи це хвилювало більшість пантеїстів. Багато хто в Києві охоче і добровільно хрестився, бо це давало соціальні бонуси, але після хрещення не переставав поклонятися Дажбогу, Сварогу, Велесу тощо. Натомість християнський світогляд, який визнає єдиного Бога, не може співіснувати зі світоглядом пантеїстичним. Та християнство також наголошує на ненасильницькому переконанні, тому я думаю, що це були швидше активні, місцями запеклі суперечки в суспільстві, ніж стан відвертої і постійної ворожнечі. Звичайно, не без певних випадків насильства, але точно не “геноцид язичників у 8 млн душ”, як то ще недавно розносили московські шизотеричні джерела.

Язичницька опозиція дуже часто межувала зі звичайною політичною опозицією князю; це добре видно з пізнішого повстання в Суздалі 1024 р.: Ярослав придушив його і стратив волхвів, але не тому, що ті були волхвами, а тому, що вони підбурили місцеве населення вбивати княжих мужів. Проте ні Володимир, ні Ярослав не їздили своїми землями в пошуку язичників, вони мали значно важливіші справи.

Які ключові джерела ви використовували для роботи над книгою? Чи були серед них маловідомі або суперечливі історичні тексти?

“Повість минулих літ”, “Руська правда”, “Слово про Закон і Благодать”, “Сага про Еймунда”, “Гільдесгаймські аннали”, “Хроніка” Тітмара Мерзебурзького, “Житіє Бруно Кверфутського”, “Сага про Олава Святого”, “Гнила шкіра”, “Житіє Бориса і Гліба”, “Житіє Володимира”... те, що згадала зараз. Звичайно, історик мусить підходити до кожного джерела критично, але тут я собі вже дозволила певну вільність. Якщо я бачу якийсь сюжет, який гарно підходить мені до книги і не вибивається з логіки розповіді, я візьму його на озброєння, навіть якщо це пізньосередньовічне, або навіть ранньоновочасне джерело. Мене не дуже перейматиме, якщо якийсь дослідник докаже, що це була вигадка пізнішого хроніста, адже моє завдання – створити логічну розповідь, а не бути на 100% достовірною. Коли я кажу, що прагну до якомога точнішого передання історичних реалій, я не маю на увазі, що досліджуватиму кожне наявне джерело під мікроскопом, відкидаючи ті сюжети, яким нема аналогій у раніших записах. Це означало б дуже збіднити мою оповідь. Наприклад, ісландські саги були записані лише в ХІІІ ст., але це моє основне джерело для створення образу Інґіґерд. Якщо я буду надто критична для них, мені не вдасться нічого сказати про неї, крім того, що була дружиною Ярослава і матір'ю його дітей – бо це єдина відомість, яка підтверджується ранішими джерелами. А це не те, до чого я прагну.

Чи можна вважати «Кульгавця» своєрідною спробою переосмислення історії Русі в українському наративі?

Безумовно. Саме таку мету я перед собою поставила. Як каже Рогніда малому Яркові: “Ти мусиш знати минувшину, щоб зрозуміти, ким єси зараз”.

У книзі йдеться про Київську Русь як про поліетнічну та поліконфесійну державу. Як ця особливість вплинула на сюжет?

Ще один радянський міф, виплеканий тодішнім кінематографом, історичною і художньою літературою – це однорідність населення Русі. Вже мало хто в науці вживає термін “давньоруська народність”, хоча все ще вживають термін “давньоруська мова”, як певну умовність, під якою розуміють сукупність східнослов'янських діалектів. Але в літературі відійти від цього складніше. З того, що мені відомо, то мій роман, можливо, перший (чи один із перших), де ці штучні конструкції облишено зовсім. Я намагаюся, з одного боку, писати про племінну ідентичність різних слов'ян – найяскравішим представником цього є, наприклад, новігородський посадник Коснятин (Коснєчко) Добринич – деревлянин, який продовжує вперто спілкуватися рідною говіркою, хоча покинув дім ще зовсім малим. Його іноді важко зрозуміти іншим, але йому на се байдуже, се принцип. Він не русин, не підданий Ярослава, він насамперед поліщук.

Київ ХІ ст. – це місто, в якому вживаються русини, варяги, греки, жиди, ляхи тощо. Це місто, де багато церков, але де також є спільноти юдеїв та мусульман. Можливо, була хоча б одна синагога, оскільки були Жидівські ворота, квартал, де мешкали компактно євреї, але цього ми не знаємо напевно. Скидається на те, що юдаїзм мав міцні позиції, бо Іларіон у “Слові” всю першу частину памфлету присвячує християнським аргументам проти юдеїв. Проте не збереглося жодних відомостей про конфлікти євреїв і християн аж до початку ХІІ ст., коли в Києві русини виступили проти князя Святополка і єврейських купців, котрі узурпували торгівлю сіллю. Та в основі цього першого погрому все ж на першому місці соціальний чинник.

Я прагнула до того, аби показати взаємодію цих усіх етносів, племен, релігій, через живих людей, носіїв різних світоглядів. Планую в майбутньому детальніше дослідити фіно-угорські племена, можливо, вплести в сюжет арабських купців. Мене надихає ця мозаїка культур, я думаю, без зустрічі з “чужим” ти ніколи не дізнаєшся, хто ти сам.

Чи були історичні персонажі, яких ви спершу хотіли включити в роман, але зрештою відмовилися від цієї ідеї?

Не пригадаю. Я спочатку написала кілька розділів про дитинство Володимировичів, там Святополк такий “бедбой”. Але потім подумала, що насправді не можу визначитися, які в нього були стосунки з Ярославом у дитячому віці; є багато чого, що їх поєднує, але спільні травми не значить дружба. Та чи були вони ворогами? Я зрештою облишила ці ідеї, і зосередилася на розвитку історії після 1015 р.

Які паралелі ви бачите між Київською Руссю XI століття та сучасною Україною? Чи є у нас спільні виклики?

Мені здається, ця жахлива війна, яку веде Московія проти вільної України, зараз змушує нас як суспільство дати відповіді на запитання, які ми довго відкладали. Хто ми? Яке місце українців у світі?

Те саме питання хвилювало книжників ХІ ст.: звідки пішла єсть Руська земля? Хто в ній перший почав княжити? Звідки Руська земля стала бути?

Яку головну ідею ви хотіли донести до читача через «Кульгавця»? Чи змінювалося ваше бачення цієї ідеї під час написання?

Багато людей в Україні все ще говорять російською, і я часто чую від них, що це ж мова Русі. Тобто, вони тримаються за російську не тому, що не люблять Україну, звичайно, а тому для них важлива руська ідентичність. Але для мене також важлива руська ідентичність.

Я можу назвати себе українкою, а можу – русинкою, це для мене одне і те ж. І я здогадуюся, чому в них виробилася ця помилкова прив’язка руського до російського, адже мені знадобилися роки, аби відділити бур’ян від зерна серед того масиву відомостей про Русь і руський народ, що є у вільному доступі. З історичною освітою це набагато легше, та не всі здобувають історичну освіту, і не всі ставляться критично до колись почутої інформації.

Я сподіваюся відтак, що мій роман допоможе цим людям побачити, що є імперські міфи, є радянські фільми, де київські князі більше схожі на московських самодержавців, а є історична правда. Русь не була ніколи закритою державою, князі ніколи не мали необмеженої влади, а їхнє успішне правління ґрунтувалося на вмінні налагодити хороші стосунки з військовою знаттю та представниками громад. І ця культура, що породжувала постійну боротьбу за вплив, органічно потім вплелася в політичне поле Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Козацької держави.

Це не була демократія в сучасному розумінні, радше своєрідна «військова демократія», яка визнавала лідерство одного лише до тих пір, поки це була здібна і сильна характером людина. Або поки не виникало нагоди цього лідера скинути. І це дуже українська політична традиція. Якщо подумати, то єдине, що мене дитиною приваблювало в російській мові, російському контенті, то се мнимий зв’язок із Руссю. Коли ж я зрозуміла, що Русь – це частина насамперед української історії, що це наша культура, то нічого цікавого в російському для мене не залишилось.