28 липня відзначається день пам'яті хрестителя Русі рівноапостольного князя Володимира

Пам'ять про велику людину, яка скинула ідолів в Дніпро і розповсюдила світло Православ'я спочатку на київських пагорбах, а потім і по всій Русі, залишається важливою складовою нашої ідентичності.

Велика Києво-Печерська Лавра заснована святим Антонієм. Цей факт відомий кожному прочанинові. Але мало хто знає, що своєю появою монастир зобов'язаний ще одній людині. Князю Володимиру. Саме він створив ті умови, в яких стало можливим саме існування обителі.

Великий князь Київський був особистістю настільки складною, що породив не один, а два принципово різних міфи. Так хто ж він, хреститель і правитель Русі.

Немислима справа: обидва цих міфу - позитивні, здатні наповнити теплим сяйвом ореол історичної пам'яті навколо його долі. Але настільки різні, немов їх породили дві людини, а не одна. Один - билинний вождь богатирів, інший - літописний государ-праведник.

Яким же він був насправді?

Вся справа в тому, що пам'ять про князя Володимира передавали різні суспільні групи. І вони зберегли те, що кожну з них найбільше цікавило в його особистості.

ПОВЕЛИТЕЛЬ мечів

Образ князя Володимира, як глави лицарства, зберіг військовий люд - дружина, древнє боярство, що жило в далеку епоху київської "імперії Рюриковичів".

Свято богатирів у ласкавого князя Володимира, 1888 р.

Для цих людей Володимир Святославич був передусім військовим вождем. Людиною, яка має першість на дружинному бенкеті і водить хоробрих "воїв" на ворога під дружинним стягом. Для них Великий князь Київський виглядав свого роду правителем, який не бажав далеких плавань, оскільки відмовився від моря на користь землі, але вже землю свою тримав міцно. Хвиляста гладь південноруських степів стала для нього земляним морем... По силі і успішності правителя до нього з'їхалися служити великі богатирі, які здійснювали гучні справи.

Володимир Святославич - улюблений монарх давньоруських билин. Інші князі поминаються там набагато рідше.

Складалися билини заради втіхи слуху військових людей на бенкетах та інших урочистостях. З плином часу наша шляхта втратила до них смак - європеїзувалась, знайшла собі інші розваги. Але простий народ зберіг билини в пам'яті, оскільки любив богатирів - захисників своєї землі, а разом з ними і їх вождя, князя Володимира.

Володимир Святославич змушений був більшу частину свого правління або вести війну, або зберігати постійну готовність до вступу в нову війну. У подібних умовах він виявляв велику мудрість, щедро, часом надміру, наділяючи свою дружину всім необхідним.

Так, велів він по всіх днях тижня на дворі своєму влаштовувати бенкет, щоб приходити туди боярам, ​​і сотским, і десяцьким, і найкращим мужам - за князя і без князя. За словами літопису, "...бувало на обідах тих безліч м'яса - яловичини і дичини, - було все в достатку. Коли ж, бувало, переп'ють, то почнуть нарікати на князя, кажучи: "Горе головам нашим: дав він нам їсти дерев'яними ложками, а не срібними". Почувши це, Володимир повелів скувати срібні ложки, сказавши так: "Сріблом і золотом не знайду собі дружини, а з дружиною добуду срібло і золо то, як дід мій і батько мій з дружиною дошукалися золота і срібла". Бо Володимир любив дружину і з нею радився про устрій країни, і про війну, і про закони країни."

По суті, дружина київська складалася з двох шарів.

Перший з них, досить архаїчний, представляв собою дріжджі, здатні рознести діжу будь-якої держави. Духовними спадкоємцями людей подібного типу через багато століть стануть запорізькі козаки. Чудові вояки, яких короні треба тримати якусь кількість під рукою на всякий день, але... і невпинно наглядати за буйними фігурами в цьому середовищі.

Другий об'єднував тих дружинників, хто готовий був стати розсудливим, міцно зв'язати свою долю з долею князя і всієї землі нашої, вважав за краще постійний дохід і високе положення при дворі київського правителя. Звичайно, чим більше людина з цього кола ставали служителями, тим менше у нього залишалося особистої свободи. Зате перед ним відкривалася перспектива завести постійну сім'ю, піднятися на службі, не залежати більш від мінливої ​​долі.

Других Володимиру явно не вистачало. І йому доводилося поєднувати їх з першими, особливо в ті моменти, коли гаряче дихання війни відвідувало Русь. Але чим утримати їх, коли на дворі світ, коли немає приводу для здійснення подвигів і... діянь розбійних? Тільки бенкетами та сріблом, тільки щедрістю та терпінням.

Важко давалася ця державна наука синові Святослава. Він першим - першим! - освоював її. До Володимира її просто не існувало, як не існувало навіть тіні політичної стабільності на Русі.

Втримав він на своїх плечах цей тягар?

Так, утримав! Залишився ж в пам'яті Русі "Красним Сонечком"...

У X столітті хижі степовики, особливо печеніги, близько підбиралися до столиці Русі і представляли собою згубну загрозу. Південь Русі кипів титанічною боротьбою, яка то стихала на час, то поновлювалась з ще більшою силою.

І політичний стиль Володимира Святославича в 990-х роках різко змінюється. Раніше він думав про завоювання, про походи за здобиччю, а тепер - про захист власних земель. Для оборони від печенігів великий князь ставить по степових околиць Київської Русі нові укріплені лінії з міцним частоколом, споруджує малі фортеці і великі вузлові пункти.

За словами літопису, Володимир Святославич публічно оголосив: "Це погано, що мало міст навколо Києва". Після цього князь почав ставити міста на Десні, а також по річках Осетер, Трубіж, Сула і Стугна. "І став набирати мужів кращих від слов'ян, і від кривичів, і від чуді, і від в'ятичів і ними населив міста, так як була війна з печенігами. І воював з ними і перемагав їх...", - додає літописець.

У 991 році за його волі в Бєлгороді була побудована потужна фортеця. З інших міст сюди привели безліч людей і розселили. На заході виріс Володимир-Волинський - оплот влади київського князя на землях волинян.

Великий князь налагодив сторожову службу - так, щоб стрімка печеніжська кіннота не отримала жодного шансу непомітно підібратися до великих міст Південної Русі. Мужніх людей, що служили у віддалених крепосних-заставах, які здійснювали малими загонами глибокі рейди в степ, народна пам'ять перетворила в непереможних билинних богатирів.

Варто уявити собі карту Київської Русі того часу. На північ від Києва розкинулися безкраї простори до Полоцька, Ладоги і Ростова. На північ та на захід від Києва - простяглася вся Русь! А ось на південь від столиці Володимира Святославича - всього лише клаптик Русі, якого ледь-ледь вистачало на добу руху стрімкої степової кінноти. Та й цей клаптик доводилося утримувати, напружуючи всі сили колосальної держави. Життя і смерть всієї держави залежала від того, наскільки міцна оборона, стримуюча шалений натиск ворогів...

Підсумок великої війни зі степом, яка йшла в роки правління Володимира Святославича, вдалий для Русі. Печенізький натиск навчилися стримувати. Смертельно небезпечного ворога не допускали в серединні області держави.

Благочестивий Правитель

Для Церкви і князів Рюриковичів, нащадків Володимира, найважливіше був образ ідеального християнського правителя, міцно пов'язаний з його життям після хрещення. Цей образ розвивався поступово, накопичуючи риску за рискою, досягнувши через сотні років особливої ​​яскравості і рельєфності.

Але витоки уявлення про Володимира як про благочестивого государя йдуть в XI-XII століття, за часів складання найдавніших літописів. А створювали їх вчені ченці, найімовірніше, під наглядом великих князів київських, нащадків Володимира.

Про те, що Володимир Святославич хрестився сам і звелів хрестити своїх підданих - всю Русь, - будь-який школяр знає з підручника з історії. Але для того, щоб віра Христова встояла, правителю слід поводитися по-християнськи, подаючи приклад всім і кожному.

Саме так надходив Володимир - чесно і благочестиво.

Після Хрещення Русі Володимир княжив ще чверть століття, зберігши енергію як політик і полководець. Він привчав себе до милосердя, став щедрим

За словами літописця, одного разу, під час читання Євангелія, Володимир Святославич звернув увагу на слова: "Блаженні милостиві, бо ті помилувані будуть"; і ще: "Продайте маєтки ваші і роздайте бідним"; і ще: "Не збирайте собі скарбів на землі, де нищить їх міль винищує і злодії, але збирайте собі скарби на небі, де їх міль не нищить, ні злодії не крадуть".

Якийсь час Володимир Святославич з запалом неофіта відкидав саму можливість стратити злочинців, намагаючись навчати їх лише за допомогою "вир" (штрафів). Літописець спеціально зупинився на цій справі - заради уроку майбутнім поколінням: "Виросли зело розбої. І сказали єпископи Володимеру: "Ось збільшилося число розбійників, чому не страчувати їх?" Той відповідав: "Боюся гріха". Вони ж сказали: "Ти поставлений від Бога на страту злим, а добрим на Помилування. Слід тобі страчувати розбійників, але перш за розслідування зрадивши їх справи". Володимер же відкинув віру і почав казнити."

Хрещення Русі - не тільки прийняття віри, а й прийняття Церкви, оскільки поза нею життя християнина немислиме, порятунок душі неможливе. А прийняття Церкви тягне за собою безліч перетворень.

До Володимира Святого в Києві вже існували християнські храми - наприклад, Іллінська церква. Вони призначалися для відносно невеликого кола людей. Християнство почало потроху проникати на Русь ще в другій половині IX століття.

Перш за все, слід було звести нові великі храми. Першим і найвідомішим з них стала соборна церква Успіння Божої матері в Києві. Її почали споруджувати незабаром після хрещення киян. На кошти князя Володимира будувалося розкішна будівля, оброблена мармуром і яшмою, прикрашена багатими мозаїками. Розмірами вона набагато перевершувала маленьку Іллінську церкву. Новий храм з'явився в Києві в середині - другій половині 990-х років.

Звідси і неофіційну назву собору, прийняте народом: Десятинна церква. До наших днів вона, на жаль, не дійшла, загинула у вогні монголо-татарської навали 1240 року. Лише фундамент її показують нині туристам київські екскурсоводи.

Як тільки довершилося будівництво Десятинної церкви, Володимир справив важливе символічне діяння. Відбулося прославляння княгині Ольги, першої в роду Володимира, яка прийняла хрещення. Її мощі урочисто перенесли під склепіння Десятинної церкви. Могила Ольги шанувалася київськими християнами як поховання істинної праведниці. За велінням Володимира, столичне духовенство разом з ним пішло хресним ходом до цього місця. Останки Ольги дбайливо витягли назовні і переконалися в тому, що їх чудесним чином не торкнулася тлінння. Тіло доставили в храм, де на нього чекав кам'яний саркофаг. З тих пір споруджений працями Володимира собор став великокнязівською усипальницею. Мощі Ольги були головною його святинею: біля труни її, як свідчать давньоруські книжники, відбувалися зцілення від хвороб.

В наші дні два різних образи князя Володимира злилися воєдино. Для наших сучасників цей правитель - суперечлива особистість. Хоробрий і смиренний одночасно, він постає то в колінопреклонній позі перед іконами, то з кубком в руці на буйному святі, то з мечем на захист кордонів.

Читайте також:"З нагоди 1030-ліття Хрещення Русі 250 тисяч віруючих взяли участь у Хресному ході"