12:55, 5 квітня 2017 р.

Моя «Укрзалізниця»

Ціллю моєї поїздки до Києва було знайомство з командою ВІЛ позитивних підлітків з благодійної організації «TEENERGIZER» і напрацювання матеріалів для дослідження проблеми лікування СНІДу в Україні. Тема досить цікава і актуальна, якщо зважати на те, що #українацеєвропа виділила аж 0 (НУЛЬ) гривень з держбюджету на боротьбу з цією проблемою у 2017 році.

Поїздка виявилась не досить продуктивною і, я звинувачую в цьому нашу «Укрзалізницю». Виникає логічне питання, «Чому?». Ти ж сама збирала матеріали, доїхала таки до того Києва, при чому тут «Укрзалізниця»?

А при тому! Всі провідні журналісти\маркетологи\PR-менеджери (потрібне підкреслити) наголошують на тому, що будь-яку роботу потрібно починати в хорошому гуморі і з позитивним настроєм. Мій настрій був приблизно на такому рівні, як якість доріг по Україні, чи якість потягів «Укрзалізниці».

Почати, мабуть, потрібно з того, що вже у Кам’янці мене чекав перший «сюрприз». Справа в тому, що потяг, на якому моя «царська величність» мала добратися до столиці України, на папері мав виключно сидячі місця, через що, я особливо не переймалася бронюванням місця. Ох, як же я зраділа, коли дізналася, що вагони будуть плацкартними. Солодкий сон до самого Києва і плідний день — от на що я розраховувала… Ага, зараз!

Як виявилося, моє місце — це верхня бокова поличка, без постільної білизни (Майте совість! Ви взагалі мали їхати сидячи!). Почнемо з того, що людині мого зросту влізти на таке «ложе» — нереально. Ноги постійно зігнуті, про «райські аромати» плацкарту, я думаю, пояснювати непотрібно. А ще, де ж я так нагрішила(?!), навпроти мого ліжко-місця розмістилася компанія молодиків, які явно не планували спати до самого Києва. Не знаю, що надавало їм заряду енергії, передчуття того, що вже через декілька годин вони будуть блукати вулицями столиці, чи пляшка міцного алкоголю, який вони вживали, незважаючи на зауваження оточуючих.

Десь за годину до прибуття мені все ж таки вдалося задрімати. Я бачила дивний сон, в якому я летіла літаком, прохолодний вітерець обдував мені… спину. Дивно, чи не так? Адже за логікою речей мені мало б дмухати в обличчя. Як виявилося, прохолодний (ні, дуже холодний) вітерець продував мене із старенького вікна, яке бачило кращі часи. Але це, судячи з розміру щілин у ньому, було дуже давно.

Туалет — це окрема історія. В нього просто не варто ходити. І це все, що потрібно знати про туалети в плацкартах.

Висновок простий. Коли потяг «відригнув» мене, невиспану, замерзлу і пом’яту на перон, то настрій був не щось написати, а когось вбити. Я постійно згадувала Бальчуна, але не як крутого рокера, який мав приїхати на «Республіку» (так і не приїхав, до речі. Мабуть знав, що йому розкажуть фестивальники, які добиралися до Кам’янця переважно потягами), а як поганого менеджера, якого дуже хотілося прокатати на верхній боковушці без постільної білизни. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#укрзалізниця #поїздка #Кам'янець #потяги
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити

Коментарі

Оголошення
live comments feed...