Дискусія закінчиться тоді, коли зникне комплекс меншовартості

Стаття пана Бориса Дерикоза, опублікована нещодавно в газеті «Подолянин» (http://podolyanin.com.ua/history/10994/ ) викликала певний резонанс. Писалися не лише дописи до газети, а й відбувалося жваве її обговорення серед різних верств населення. Я, до речі, теж отримав немало запитань та пропозицій з приводу її змісту. Людей зачепила, висвітлена в статті проблема про залишки колоніального панування в топоніміці нашого міста. Щоб уникнути надмірних дискусій на обмеженій площі газетних сторінок, редакція вирішила опублікувати діаметрально протилежну думку і на цьому поставити крапку. Я, особисто, поставив би три крапки. Пояснюю, чому.

До газети звернувся громадянин села Мукша Китайгородська пан Вадим Ленга. Його думки з цього приводу опублікували під заголовком «Украй недоречно». Він заперечує викладене паном Дерикозом в статті «Геть колоніальні топоніми!», запевняючи про те, що автор, знаходячись на крайніх націоналістичних позиціях, розпалює міжнаціональну ворожнечу. Мовляв, всі національні меншини на Поділлі жили дружно, як брати, і разом переносили жахи колоніального ярма, влаштованого різної масті завойовниками. Складається враження ніби наше Поділля було відірване від політики сусідніх держав і міжетнічних негараздів. А чи приходилося панові з села Мукша побувати в місті та розглянути написи на кількох будинках польською мовою «Wisła»? Це, скажу я вам,  нагадування «хлопам» про масову антиукраїнську акцію, вчинену польською владою наприкінці 40-х років минулого століття. І не заїжджий польський турист його зробив, а сьогоднішній мешканець міста Кам’янця-Подільського. А чи спускався пан Вадим в підвали Ратуші, де показані знаряддя та прийоми катування «хлопів»? А чи до вподоби йому те, що Президент Польщі Ярослав Качинський заявляє, що з іменем Степана Бандери Україні нема чого рипатися до Євросоюзу? І така заява, до речі, припала до вподоби не одному мешканцю нашого міста. Можна було б навіть влаштувати громадське опитування, яке б, беззаперечно зіпсувало милу ідилію братського співіснування.  Так що протистояння було і далі продовжується.

 Якби наш уряд був чіткий в своїх постановах і мав тверду позицію в національному питанні, то такого б не існувало. У світі поважають сильних і рішучих. Отже не варто звалювати з хворої голови на здорову. Потрібно було б вичавити із себе по краплі отой комплекс меншовартості, привитий нам споконвічними імперськими методами. І не Ярославу Качинському обирати нам наших героїв. Ми ж йому не вказуємо, кого повинні шанувати поляки.

 У публікації згадується польський письменник Генрик Сенкевич. Я нічого не маю до нього як до письменника. Це дійсно талановитий митець, що уславився своїми високохудожніми творами. Але я ніколи не погоджуся із зображенням українців у його романі «Вогнем і мечем», де вони показані дикою, небезпечною для європейської цивілізації ордою. Навіть в середовищі самих польських письменників не всі були згодні з трактуванням Сенкевича.

 Ми не зустрінемо на території нашої країни антипольських написів. А в Польщі мені такі бачити доводилося, наприклад. у Кракові: «Ukrainiec to bandyta». Чи відомо кому, що в Польщі нівечать могили вояків УПА, в Україні такого з могилами поляків не робили. На львівському цвинтарі зберігаються могили польських орлят, які воювали тут у двадцятих роках. Колись в одному із своїх виступів викладач нашого державного університету, історик Олександр Федьков сказав, що це були не орлята в стосунку до нашого народу, а хижі орли. Ось вам і мирне життя братніх народів. Так, наші стосунки з поляками не такими були безхмарними, як це намагається довести автор статті. Але що ми мали з чехами? Нічого особливого, ніби не ворогували. То чому ж чехам так заважала могила відомого українського поета Олександра Олеся, який змушений був у них перебувати на еміграції після жовтневого перевороту в Росії? Його син Олег Ольжич був розстріляний німецькими нацистами в Бабиному Яру, ворогами і чехів, і українців. Правда, що тут є певна скидка на чеські закони. Та, як би там не було, це можна було вирішити красивіше і людяніше, а в нас знайдеться місце для нашого поета, яким Україна пишається. А ось чеські правителі цим вчинком зганьбили себе на віки.

Не зрозуміло, чому до статті приплелася згадка про Катерину Другу, імператрицю російську. Вона ж нібито, на думку автора,  не займалася формуванням в українців комплексу меншовартості. Тоді хто, як не ця «венценосная» повія зруйнувала Січ, закріпачила наше селянство та вкрала в українців їхню історію,  приписавши її Росії. Саме з  цього і починається створення в нашого народу комплексу меншовартості, бо освіта в країні була імперською і церква теж служила імперській ідеології. А росіяни, почуваючи себе господарями в чужих землях, не соромляться показувати свою зверхність і відчувати себе всюди хазяями. Навіть в незалежній Україні вони пропонують закони, котрі б захищали саме їх і їхню мову. І деякі українці, на жаль, поступаються їм. Інколи тут, у нашому місті, розмовляти з цими зайдами на теми мови чи їхньої поведінки на чужій землі неможливо, не хочуть навіть слухати. То ж любімо їх, бо вони наші брати.

 Щодо архітектури, то тут теж автор дивиться не туди, куди треба. Поляки, до відома,  лише принесли в Україну загальноєвропейську будівельну  моду, але не слід забувати, що й самі українці не відступали від Заходу, варто б згадати і про українське бароко й про ті храми, які збудував гетьман Іван Мазепа. І для цього вони не звозили зодчих з усієї Європи, як це робилося при будівництві Петербургу.  

Отже залишимо тему топоніміки міста фахівцям, чесним і порядним історикам, а самі поведемо себе так, щоби в нас вбачали твердих патріотів, націоналістів, а не всеїдних космополітів.